Одіссея практиканта

Зустрічаючись з друзями, згадуючи минуле, як правило, питаємо і друзів і себе: — А чи справді то було? — А чи справді ті події траплялись саме з нами? — Наче зовсім нещодавно… а й справді, коли ж то було? — Та вже років 30… 40… 50… минуло… — Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора! — Ну, не вчора, навіть не позавчора, але ж було! І було саме з нами… Найяскравіше згадується те, що, на той час, трапилось вперше, тоді, коли ще не притупилось гостре відчуття новизни. Це невеличке оповідання-спогад про те як починалась моя довга дорога в якості налагоджувальника, що пролягла Україною, тодішнім Союзом, закордоном… Спогади… спогади… Наші спогади найбільш дошкуляють, на жаль, нашим найближчим, бо вони, бідні, вже чули-перечули ці історії десятки, а може й сотні раз… Так моя теща нещадно обривала спогади мого тестя про війну, полон, концтабір, бо нецікаво було їй ще і ще раз те слухати. Так само і мене і всіх нас обривають наші, стомлені нашими спогадами, найближчі… — «Кому потрібні твої спогади?»… Колись спитав я, я свого, на жаль, вже покійного, друга дитинства: — Порадь, друже, як реагувати на це образливо-болюче питання, що відповісти? — А так і скажи, — відповів він. — Так і скажи, — «Це потрібно мені!» — Чи не буде це виявом егоїзму з мого боку? — «Я хочу… мені потрібно… Терпіть мене»… — Ну, по-перше, — це яскравий вияв егоїзму, не так з твого, як з їх боку, а по-друге — не ставай на горло своїй пісні. Можливо комусь буде не лише цікаво, але й корисно пройти з тобою пліч-о-пліч, бодай кілька метрів, мирними «шляхами твоєї бойової слави» — не лишай їх такої можливості! Отже, шановні мої читачі, запрошую вас в ті, вже далекі шестидесяті… в мою юність.