Незвичну повість написав Василь Сологуб цього разу.
Хіба так не буває в житті, що ти чимось завинив перед людьми, носиш у собі той камінь вини впродовж довгих років, не знаходиш ні сили, ні волі звільнитися від тої тяжі... Але якщо ти справжня людина, то мусиш бодай під кінець життя спокутати свої гріхи не у храмі, не у лаврі, як колись, а перед самим собою, перед власною совістю.
Спокута - то може бути суд над самим собою. А він найтяжчий із відомих людям судів. Саме чи не отакий суд чинить герой повісті "Полинове причастя" Юрко Прокуда.
Прокуда чинить так уже після тривалих душевних страждань, коли вернувся в рідне село, ступив на рідне подвір'я. Але тяжить над ним оте незмивне тавро боягуза... Чиясь найменша необережність, безтактність уже нагадують йому про це, гнітять його щоразу.
Не хочу обкрадати читача, не хочу переповідати зміст повісті. Скажу лише, що тема, вихоплена з життя, відтворена автором оригінально. Певен, що "Полинове причастя" принесе читачам задоволення, сказати б, високою людською гречністью, моральними принципами і чистотою. Тож нехай щастить повісті та її авторові. Это и многое другое вы найдете в книге Полинове причастя (Василь Сологуб)